Медіа vs лобіювання: де закінчується свобода слова і починається реєстр НАЗК?

Лобіювання – це не будь-яка комунікація

У разі обрання вузького підходу до застосування винятку ключовим стає питання визначення того, які дії можуть кваліфікуватися як лобіювання. Саме тому принципового значення набуває розмежування лобіювання та інших форм взаємодії з органами публічної влади, зокрема комунікації, участі у відкритих процедурах і висловлення інституційної або експертної позиції.

Системний аналіз положень Закону дозволяє сформулювати базову тезу: лобіювання не може існувати поза сукупністю визначальних ознак і не зводиться до факту комунікації як такого. Для кваліфікації діяльності як лобіювання необхідною є одночасна наявність повного комплексу юридично значущих елементів, кожен з яких має самостійне правове значення.

Зокрема, йдеться про такі ознаки:

Адресна взаємодія із суб’єктом правотворчої ініціативи. Мова йде не про загальнодоступні форми участі, а про цілеспрямовану персоніфіковану комунікацію з конкретним суб’єктом, уповноваженим на підготовку або ухвалення нормативно-правових актів.

Цільовий вплив на прийняття, зміну або скасування нормативно-правового акта. Лобіювання передбачає наявність чіткої мети – досягнення конкретного регуляторного результату, а не загальне висловлення позиції чи експертної думки.

Отримання винагороди саме за такий вплив. Ключовою є причинно-наслідкова прив’язка між діями та оплатою. Винагорода має виплачуватися не за посадову функцію чи аналітичну роботу загалом, а безпосередньо за здійснення впливу на нормотворчий процес.

Наявність комерційного інтересу. Лобіювання за своєю природою є діяльністю, спрямованою на досягнення економічної вигоди конкретного замовника, а не на реалізацію публічного інтересу або інституційної позиції.

Договірний характер надання послуг з лобіювання. Йдеться про існування окремого договірного зобов’язання щодо надання саме послуг з лобіювання, що дозволяє ідентифікувати суб’єкта, предмет та межі відповідної діяльності.

Відсутність хоча б одного з наведених елементів, на наш погляд, унеможливлює кваліфікацію діяльності як лобіювання в розумінні Закону. З цього випливає важливий практичний висновок для медіасектору. Участь суб’єктів у сфері медіа у відкритих, публічних і недискримінаційних процедурах таких як громадські консультації, робочі групи, парламентські комітети, публічні обговорення або подання письмових позицій сама по собі не становить лобіювання, за умови що така участь не супроводжується платним адресним впливом, здійснюється у відкритому форматі, не має договірно оформленої мети досягнення конкретного регуляторного результату в інтересах замовника.

Такий підхід узгоджується з принципами прозорості, відкритості нормотворчого процесу та правом заінтересованих сторін, зокрема медіа, брати участь у формуванні державної політики без автоматичного ризику бути віднесеними до суб’єктів лобіювання.

Перехід від загальних ознак лобіювання до аналізу окремих організаційних моделей неминуче зводить дискусію до практичних питань комплаєнсу. Насамперед до визначення статусу працівників медіа, які в межах своєї посадової функції здійснюють аналітичну, експертну або комунікаційну діяльність, пов’язану з нормотворчими процесами. Саме на цьому рівні правова невизначеність проявляється найгостріше.

Юридичні та аналітичні підрозділи медіа: чи виникає обов’язок реєстрації як суб’єкта лобіювання?

Окремий і водночас найбільш практично чутливий аспект застосування Закону «Про лобіювання» стосується статусу працівників медіа, які в межах своєї посадової функції здійснюють юридичну, аналітичну, експертну або комунікаційну діяльність, пов’язану з нормотворчими процесами.

Насамперед постає питання: чи може взагалі виникати обов’язок реєстрації в Реєстрі суб’єктів лобіювання, якщо така діяльність:

• здійснюється в межах трудових відносин з субʼєктом у сфері медіа;
• оплачується у формі фіксованої заробітної плати, а не винагороди за досягнення конкретного регуляторного результату;
• зводиться до аналітики, моніторингу законодавства, підготовки позицій, участі у відкритих консультаційних процедурах, робочих групах або публічних обговореннях.

У цьому контексті ключовим і водночас найбільш дискусійним є питання: чи може звичайна заробітна плата розглядатися як «винагорода за лобіювання» у розумінні Закону.

З практичної та юридичної точки зору відповідь виглядає негативною. Заробітна плата виплачується за виконання посадової функції в цілому, а не за окремі дії чи досягнення конкретного впливу на нормотворчий процес. Її неможливо коректно ідентифікувати або «розкласти» на умовні складові: оплату за аналіз, участь у консультаціях чи гіпотетичний вплив на ухвалення нормативно-правового акта.

Інструменти внутрішнього обліку: табелі робочого часу, KPI/OKR, проєктні коди, внутрішні акти або звітність не здатні зафіксувати те, чого юридично не існує, а саме – платного адресного впливу як окремого предмета діяльності.